Життя, мистецтво й інше* (Live, the Art and Everything)

Взимку, коли вже минають святкові передзвони й відгомонять останні колядки, бувають особливі дні... Коли зима мовби причаїлася й з сумною посмішкою згадує дива. Коли мороз, що щипає за щоки й поколює пальці не заважає насолоджуватися білим царством. І навіть докучливий північний вітер не стирає посмішки з вуст. Коли втома якась особлива, сонливо-мовчалива, змушує навіть не ворушитися під теплою ковдрою. А кава зігріває тебе не стільки теплом, скільки ароматами, що наповнюють кожну клітинку. Ця зимова магія лінивості й м'якості така швидкоплинна. Варто опинитись за рогом, і вона немовби по чарівному помаху руки розвіюється, змінюючись на безжальну кригу... Та якщо оту чарівну сонливість зловити, вона розкриє перед вами найсолодші таємниці зими...

Старовинна скатертина на столі, сіно під нею, рушник на облатку... Із таких дрібниць і складається особлива магія Різдва. Вона - у достиглих колосках пшениці, в багатому смаку куті, у варениках й запашному хлібі. У маминих руках, що готують національні страви. У ароматах, що повертають у дитинство. В колядках та гімнах, у традиціях, що древніші за пам'ять про них. У отих горішку, головці часнику й яблуку по кутах столу. У тарілці, що ставиш для тих, кого з нами нема і кого обов'язково згадуєш у це свято. У тому, що однаково сильно бажаєш добра і своїй родині, і своїй країні, й цілому світові. У пряниках, наповнених магією і в маленьких дарунках.  Та найперше - у серці. У сльозі, що виривається у молитві, яка бринить на повіках від щастя, повного настільки, що хочеться плакати. У магії, що на декілька днів відкривається для кожного. Радості, що огортає вас теплом і назавжди поселяється у серці. Радісного, світлого й чарівного Різдва! І для тих, хто точно ...

Тільки не подумайте, що з нашим Спартаком Фабіаном Канчелларою! І навіть не зі стрічкою з Кірком Дугласом. З тортом «Спартак», усього то. Чомусь цей торт - Спартак - називають старим та ледь не легендарним. А от я його ніколи до новітніх часів не їла, та й мої близькі зовсім його не сприймають як класичний торт і ніколи не смакували до улюбленої кондитерської. Дивина, та й годі... Та я не про те розбуркотілася. Улюблений торт матусі я вирішила цього року не купувати, а випекти самій. І зрозуміла, чому йому дали таку назву. Повстання й битва, а не торт.  Тонюсенькі коржі, від розкатувань яких і досі болять зап'ястки - не найбільше задоволення у роботі. Година пекельної випічки. Плюс дивне рішення послухати «експерта» й додати до сметани (а традиційний крем я замінила на такий, яким промащують у улюбленому кондитерському буфеті «Еклер», сметанно-масляний) ложку лимонного соку. Для покращення взбивання. Угу, а кислинки то не позбавишся потім! Та й дивнюча глазур... Але не з...

Оскільки в цьому році кардинально змінилася основна гамма новорічного стилю, залишити старі подушки з яскраво-блакитними тонами було неможливо. І плани були грандіозними: зробити 7-8 подушок в печворці, з повноцінними прошитими деталями. Та моя швейна машинка зламалася ще на першій подушці. Думаєте, мене це зупинило? Аж ніяк. Вдалася до ручного шиття (з упертості й дурості варіанти з придбанням нової машинки чи пошиттям в ательє й не розглядала, куди там, ми горді!). Звісно, простібувати не стала, але пошити таки пошила. Ну що, ви мною пишаєтесь?